А чи найважливіше? (невеличка притча)
Крізь прочинене вікно до кімнати із білими стінами вривався літній вітер. Вечоріло, тому він дихав прохолодою і втомою, яка накопичилася за день... навіть подих цей був якимось втомленим... У кімнаті сиділо троє – в різних позах, у різних місцях... зовсім різні, але щось незриме їх поєднувало... таке, що не можна передати словами, але можна відчути... а точніше Почути... У кімнаті було тихо. На стільки тихо, наскільки це можливо собі уявити. Всі троє мовчати, один заглибившись у газету, інший у свої власні думки...
Він лежав на ліжку, закинувши руки за голову і дуже уважно спостерігав за мухою, яка вовтузилася на стелі... Здавалося, що нічого у цьому світі немає важливішого за ту муху... Хвилинами наповнювалися години, години наповнювали вечір а він і далі лежав і дивився у стелю, аж доки ніч не заховала останні промені світла. А потім... потім він повернувся обличчям до подушки і заридав... не заплакав, а голосно, схлипуючи заридав... Але ніхто... ніхто у цій кімнаті не звернув на це уваги... бо... не чув... зовні здорові, міцні чоловіки лежали, безпорадні наче діти і думали кожен про своє. А він... він жив звуками, він ними живився і ніяк не міг уявити своє життя у тиші... З грудей виривався крик, але тиша наче гідравлічний прес повільно знищувала мозок... знищувала все, що у ньому лишилося з минулого життя... вона забирала найважливіше – звуки, вона стирала мелодії і акорди... не лишаючи нічого окрім самої себе... Лишалася єдина думка, яка наче загнаний звір билася об стіни реальності і волала „Чому?!” „Чому!!!!????”. Від цього крику він прокинувся, схопившись на ліжку, вкритий крижаним потом. У кімнаті було тихо, але НЕ ТАК. Це була майже та сама кімната, але якась не така... Звичних сусідів не було на своїх місцях, а ліжка, на яких вони мали б лежати – були старанно застелені, а подушки підбиті. Вітер тривожив штору на вікні, вже звична муха повзала по стелі і інколи робила своє противне „дззз”... СТОП! Муха... Шелест листя??!! „Я ЧУЮ!” Невже... невже це був просто сон? Слава Богу! Це був лише сон. Але тоді... тоді чому я досі у лікарні?
Він почав озиратися... погляд зупинився на правій руці... точніше на тому місці, де вона мала би бути... Шмат вати, невміло прибинтований – от і все, що там було... А де рука? Мозок скажено працював намагаючись згадати чому немає руки? Може її ніколи не було? Була... інакше як би він міг закінчити музичну школу, і згодом стільки років грати на гітарі, у гурті, писати музику? ЯК? ДЕ? ЧОМУ? Знову це кляте чому... це неможливо було витерпіти, він рвучко піднявся з ліжка і підійшов до вікна. Ні... рука є... просто це все мені ввижається... Ось зараз він відчуває, як пальці стискаються у кулак. Погляд – ні... все без змін... шмат вати і бинт... За вікном ранок гасив зорі, а десь далеко-далеко на сході палало криваво-червоним... Подивившись вниз він зрозумів, що самогубство не лише не буде виходом, але і не можливе за даних умов. Внизу перешіптувалися квіти, маже дотягуючись до його підвіконня...
Намацавши у нагрудній кишені цигарки та запальничку він закурив, прямо тут, у палаті, незважаючи на існуючі заборони, на лікарів, медсестер... Закурив, заплакав, а потім – закричав! Так закричав, як ніхто і ніколи цього не робив... Кричав, наче легені не мали меж... Тут гримнули двері у палату, зайшла сестра... „Ну чого? Чого ти кричиш? Заспокойся! Все гаразд! Все, чуєш! Все абсолютно добре!!!” Добре? Ти мене бачиш?? Ти мене бачиш, я тебе питаю? Якщо це – добре, то скажи мені дурному – що тоді погано???
...
- Прокинься! Прокидайся! Ну!! Ти чого???
- ???
- Ти сильно крутився, майже зіштовхнув мене з ліжка, а потім почав несамовито кричати, так наче тебе уві сні ріжуть...
- Я кричав? Уві сні? Це все було не насправді?
- Що? Ну що було не насправді? Ти пізно ліг, втомлений, от тобі і наснилося страхіття...
- Це був сон? – він рвучко глянув на праву руку – вона була на місці, нікуди не зникала і не збиралася зникати... Він чув.
- Я чую, і рука... ой, як затерпла рука, я майже не можу нею поворухнути.
- Звичайно не можеш, ти її відлежав! Дурненький... Іди до мене, я тебе заспокою...